Володимир Окілко: в дитинстві грав на каструлях, а співу ніколи не вчився

Володимире, Ваш вокальний талант проявися ще в дитинстві чи пізніше розкрили у собі співочий потенціал? Доводилося маленьким співати для родини, відвідувати хор?

Почну з того, що мене завжди приваблювала музика. Пам’ятаю ще з дитинства, мені дуже подобалося спостерігати за грою весільних музикантів і самому хотілося виступати. Тоді мені було 5 років. Почав я так: все, що було на кухні в бабусі: виделки, ложки, каструлі, відра - я виносив по драбині на дах гаражу і там пробував розкласти ударну установку. Бас-бочкою була каністра від моторного масла, саме вона давала глухий, низький звук; малий барабан – маленька каструля; томи – два більших баняки. Я співав на гаражі і в такий спосіб акомпанував собі на барабанах. Мені було там дуже зручно і комфортно, це було високо, і чути мене було аж у сусідньому селі . Ідучи з церкви, люди перепитували один одного: "Звідки музика? В кого сьогодні весілля?". І, звісно, я кожної неділі відвідував церкву і співав у церковному хорі, адже походжу з християнської сім’ї.

Ви граєте на валторні: чому саме такий вибір музичного інструменту? Чи володієте грою ще на чомусь?

Мої дитячі пустощі – гра на "барабанах", спів, як і в більшості дітей, були б лише фрагментом дитинства, якби не порада друга нашої сім’ї – сільського священика Отця Миколи. Одного разу він побачив, як ми бавимось, і чомусь звернув свою увагу саме на мене. Отець Микола настояв на тому, щоб батьки віддали мене вчитися музиці. На що вони погодились, і я став відвідувати заняття в музичній школі по класу акордеону. Після трьох років навчання в Новояворівській музичній школі, педагоги одностайно рекомендували моїм батькам віддати мене для подальшого навчання до Львова. Але про це не могло бути і мови. В однієї моєї бабусі було шість корів, в другої – дві, господарка, городи. Моя сім’я була не дуже заможна, тому моя допомога по господарству була необхідна. Так що: "Немає чого бавитися в "інтєлєгента" у Львові, хто корови пасти буде?" - такими були слова батьків.

В кінці кінців священику вдалося переконати батьків дати мені шанс. Крім того, одного лише бажання навчатися у Львівській школі ім. С. Крушельницької було недостатньо, необхідно було проявити свої здібності перед керівництвом школи. Рівень моїх теоретичних знань в музиці залишав бажати кращого. Жодних гарантій, що мене приймуть в спеціалізовану школу, не було. Це стало своєрідним випробуванням, що мало б визначити мою подальшу долю, шлях, яким я рухатимусь в цьому житті. Я поділяв настрій батьків і так само не хотів в свої одинадцять років опинитися в школі-інтернаті. Єдина людина, що вірила в мої можливості, – це Отець Микола.

Так як класу акордеону у цій школі не було, директор Антонів Володимир Спиридонович, почувши у мене абсолютний слух, запропонував видобути звук з одного музичного інструменту. Такий інструмент я жодного разу не бачив і, навіть, не знав, як він називається. Це тепер я знаю, що мені пропонували взяти звук на валторні – одному з найбільш незручних для виконання інструментів (валторна занесена до Книги рекордів Гіннеса як найтяжчий для гри інструмент). Звук я видув (видобув), і саме це було вирішальним аргументом на користь мого зарахування до школи. Директор закрив очі на мої не дуже гарні знання, дав можливість вчитися, і  він же був моїм незмінним викладачем по класу валторни аж до закінчення мною консерваторії.

А коли почали займатися співом?

Ще в школі почав брати участь в самодіяльному ВІА. Грав на клавішних інструментах і співав. Власне, це було не більше ніж захоплення, хобі. Але одного разу старший вихователь інтернату запропонував мені взяти участь у фестивалі «Молода Галичина», який відбувався в м. Новояворівську. Я погодився. Це було в 1994 році, я виконував пісні свого вихователя Борусяка Петра Петровича. Ми перемогли. Було несподівано, приємно, і я серйозно задумався про вдосконалення своїх вокальних здібностей. На жаль, мені не вдалося реалізувати цей мій намір, оскільки весь мій час був заповнений серйозними заняттями на валторні. А мрія співати мене ніколи не залишала...

В 1995 році я вступив до Львівської консерваторії по класу валторни. Вчився на початкових курсах, в суботу-неділю співав на весіллях. Так я заробляв свої перші гроші. Коли був на третьому курсі консерваторії, мене запросили до оркестру Львівської філармонії, де я працюю по сьогоднішній день.

Ваші колеги по роботі до сих пір не знали про те, що Ви співаєте. Чому Ви приховували від них цей свій талант?

Артисти академічного симфонічного оркестру Львівської філармонії, звичайно, знали, що я співаю, бо заробляю на хліб, граючи на акордеоні, фортепіано і співаючи на весіллях, але мене ніхто жодного разу не чув наживо. Вони не знали, як воно є насправді, тому не сприймали це серйозно, а я ніколи не афішував свій спів.

Як будете зараз готуватися до прямих ефірів?

Зараз, пройшовши вже перші два етапи проекту, я буду готуватися до прямих ефірів, вивчаючи нові пісні. І, звичайно, спробую взяти бодай декілька уроків вокалу у викладачів в консерваторії, так як я ніколи не вчився цьому. На проекті я такий самий претендент на перемогу, як і інші учасники. Хоча в мій успіх завжди вірила моя дружина Ольга, яка мене дуже підтримує і розуміє.

Після виступу на баттлі які залишилися емоції?

Виступ на баттлі був дуже напруженим, оскільки вісім учасників мали залишити проект, й інтрига зберігалася до останньої хвилини: "Хто з нас?". В дуеті обрали мене. Красива, тендітна і, безперечно, талановита дівчина - Катя Черепанова-Яцюк не пройшла далі. Сказати, що це закономірно, я не можу, тому що голос у кожного по-своєму унікальний, а порівнювати і визначати, хто ж все-таки з нас кращий - прерогатива коучів і глядачів. Пані Діана дала шанс мені. Дуже радий, що пройшов в наступний етап проекту. Шкода Катю, дівчинка однозначно талановита, в жодному випадку не слабка, і я впевнений, що вона себе ще покаже. Можливо, якісь обставини завадили їй розкритися повністю.